Бачинська Є. М.  

УДК: 37.091.3:930.2

Євгенія Бачинська,
доцент кафедри педагогіки, психології та менеджменту освіти 
КНЗ КОР «Київський обласний інститут 
післядипломної освіти педагогічних кадрів», 
кандидат педагогічних наук, доцент

 

ВИМОГИ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВЧИТЕЛЯ: ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС

 Анотація. У статті розглянуто еволюцію професійного стандарту вчителя як ключового елемента освітньої політики. Проаналізовано історичні передумови його формування, ключові зміни, що відображають трансформації суспільних потреб, а також соціально-економічні виклики, які впливають на визначення професійних компетенцій педагога. 

 Ключові слова: професійний стандарт учителя, післядипломна педагогічна освіта, безперервний професійний розвиток педагогічних працівників.

Професія вчителя завжди була однією з найважливіших у суспільстві. Вимоги до неї змінювалися з часом, відображаючи соціальні, культурні та технологічні трансформації. Зміни в освітньому просторі, пов’язані з глобалізацією, інноваційними технологіями та новими викликами сучасності, призвели до необхідності переосмислення ролі, функцій та сутності професійної діяльності педагога.

Концепція реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти “Нова українська школа” на період до 2029 року передбачає реформування змісту загальної середньої освіти, розроблення та запровадження принципово нових державних стандартів загальної середньої освіти, які ґрунтуються на компетентнісному та особистісно-орієнтованому підходах до навчання, врахуванні вікових особливостей психофізичного розвитку учнів, передбачають здобуття ними умінь і навичок, необхідних для успішної самореалізації в професійній діяльності, особистому житті, громадській активності. На етапі реформування освіти наказом Міністерства освіти і науки України від 29 серпня 2024 р. № 1225 затверджено професійний стандарт «Вчитель закладу загальної середньої освіти» та Положення про атестацію педагогічних працівників (наказ Міністерства освіти і науки України 09 вересня 2022 року № 805 (у редакції наказу Міністерства освіти і науки України 10 вересня 2024 року № 1277). Положення визначає порядок проведення атестації педагогічних працівників та комплексне оцінювання їхньої педагогічної діяльності з урахуванням його посадових обов’язків і вимог професійного стандарту.

Доцільно зауважити, що вагомим досягнення реформування освіти України 21 століття є запровадження Професійного стандарту вчителя закладу загальної середньої освіти, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 29.08. 2024 р. № 1225 [28]. Професійний стандарт учителя є ключовим документом, що визначає основні вимоги до професійної діяльності педагогічних працівників. Він виступає основою для професійного розвитку, забезпечуючи орієнтири для вдосконалення педагогічної майстерності, підвищення якості освіти та розвитку інноваційних підходів в освітньому процесі.

Насамперед, у документі чітко визначені й описані трудові функції вчителя, тобто сформульовані напрями та види його професійної діяльності. Також окреслені знання та вміння, які необхідні педагогу для якісного виконання професійної діяльності. Професійний стандарт вчителя може слугувати діагностичною картою визначення власних професійних потреб та бути основою для проєктування індивідуальної траєкторії професійного розвитку педагога.

Варто зазначити, що виявити загальні тенденції у розвитку досліджуваної проблеми дозволили наукові праці з історії педагогіки О. Адаменко [1], О. Автомонової [2],Л. Березівської [3; 4], Н. Красножон [14], Є. Березняка [16;19], Л. Вовк [5], О. Завадської [5], С. Крисюка [13], Л. Кузнецової [15], А. Пугач [27] та інших. Ретроспективний аналіз вимог до діяльності вчителя та його компетентності періоду 20 століття демонструє його адаптацію до змін у суспільстві, науці та технологіях. Про це свідчать основні нормативні документи у галузі освіти за період з 20-х років 20 століття до 2024 року 21 століття, у тому числі щодо змісту реформ в освіті 1958, 1984, 90-х років 20 століття та сучасної реформи нової української школи, типові навчальні плани і програми шкіл, педагогічних інститутів та закладів післядипломної освіти, публікації у педагогічних виданнях та пресі, наукові дослідження з історії педагогіки.

Історично поняття ‘професійні стандарти вчителя’ зазнавало значних змін. Протягом 20 століття на перший план виходили різні аспекти професійної діяльності педагога: передача знань, виховання моральних якостей, розвиток особистості учня тощо. Сучасні професійні стандарти відображають більш комплексний підхід до професії вчителя.

Важливо акцентувати, що основними напрямами реформування освіти у 20-х–30-х роках 20 століття була побудова єдиної трудової школи, запровадження психотехніки та наукової організації праці, розроблення концепції шкільної освіти як системи соціального виховання та втілення її в основоположних документах (Декларація Наркомосу УСРР про соціальне виховання дітей, 1920; Кодекс законів про народну освіту в УСРР, 1922; 75 Порадники про соціальне виховання дітей, 1921–1928). Система освіти ґрунтувалася на таких принципах: професіоналізації (монотехнізм); єдиної школи; соціального виховання (виховання дитини в дитячих будинках для комуністичного суспільства на колективістських засадах); педоцентричний (зосередження освітньої політики на інтересах дитини); національний (українізація, двомовність); трудовий (наближення змісту освіти до життя, активні методи організації навчання та виховання, трудова спрямованість); ідеологічний (виховання гармонійно розвиненого громадянина комуністичного суспільства); атеїстичний.

Натомість, пріоритетними напрямами змін у змісті освіти – українізація; уведення російської мови лише як навчального предмета; у методах навчання – активно-творчі, діяльні, Дальтон-план, метод проектів, запозичених із досвіду європейської та американської школи, для індивідуалізації навчання й розвитку самодіяльності учнів; в організації навчально-виховного процесу – замінено урок на практичне заняття вчителя з учнями; скасовано домашні завдання, покарання та заохочення, в оцінюванні - запроваджено тестування як вимірника освітніх досягнень учнів, замість бальної системи оцінювання введено періодичну реєстрацію успішності школярів, у вихованні – соціальне, національно інтернаціональне, комуністичне через комсомольські та піонерські організації; залучення вчительства до проведення реформи [3].

Доцільно зауважити, що аналіз статей педагогічної періодики, зокрема журналів «Шлях освіти» і «Радянська школа», свідчить, що у 20-х – на початку 30-х років перед педагогами постало завдання створення соціально-педагогічних умов, спрямованих на формування у школярів не тільки пізнавального мотиву в навчанні, а й умінь самостійного, дослідницького оволодіння навчальним матеріалом, формування вмінь застосовувати надбані навички на практиці.

Розбудова системи освіти України в період 20-х – на початку 30-х років 20 століття на основі трудового підходу визначила вимоги до діяльності вчителів та новий контекст фахової підготовки на основі психотехніки та наукової організації праці. Розвиток педагогіки колективу і поширення експериментальної роботи в практиці масових шкіл вимагали від учителів знання педологічних методів дослідження дитячих колективів та активних методів організації освітньої діяльності [27].

У публікаціях 20-х років було здійснене узагальнення ідей зарубіжних науковців щодо професіографічної методики дослідження педагога. Хочемо зазначити, що концепція професіографічного обстеження педагога була представлена в окремому виданні «Про наукове вивчання педагогічної професії». Г. Кершенштайнер розробив професійні вимоги для викладача, які узагальнені у вигляді єдиного документа [6, с. 111]. Серед них – спеціальна здатність до предмета викладання, уміння усного викладання, любов до учнів, духовний контакт із ними. Побудова цих таблиць здійснювалася методом угрупування педагогічних функцій – інтелектуального порядку (спеціальні знання, здатність до об’єктивного спостереження), емоціонального (легка вразливість, любов до деталей), вольового (сила волі, непохитність вдачі). Проблема добору кандидатів до педагогічної професії, а також встановлення норм оцінки педагогічної діяльності учителів на основі професіографії знайшла відображення в статті І. Чаленка «До професіограми педагога радянської масової трудової школи» [32]. Професіограма мала вигляд таблиць оцінювання респондентами (за семибальною шкалою) умінь, знань і навичок, потрібних для різних складових педагогічної діяльності: в справі організації дитячого життя; в оволодінні технікою навчального процесу; в галузі професійно-громадського і політичного життя; в справі підвищення кваліфікації; визначали продуктивність праці залежно від віку та практичного досвіду педагога. Проте наукові пошуки 20-х–30-х років 20 століття не знайшли документального запровадження в системі освіти України.

Проте, починаючи з середини 30-х років 20 століття, розвиток експериментальної педагогіки, педології та дослідження професіограми (стандарту) вчителя було припинено та заборонено. Великий вплив на визначення змісту діяльності педагогічних працівників, вимог до їхніх знань і умінь та відповідно і підготовки мала Постанова ЦК ВКП(б) «Про педологічні викривлення в системі наркомпросів» (1936 р.). У Постанові засуджувалась практика тестування, дослідження професійних нахилів, здібностей, психофізіологічних особливостей дітей, батьків і вчителів. Нормативні документи 1931–1936 років визначили напрями розвитку системи шкільної освіти на довгі роки [17; 22].

Аналіз наукових праць та нормативних документів засвідчив, що у 30- х–90-х років 20 століття в системі освіти утверджується авторитарний, дисциплінарно-знаннєвий підхід до організації освітнього процесу. Скасування проєктної та лабораторно-бригадної методики навчання й повернення до предметної, класно-урочної системи, проблеми ідейно-політичного виховання та формування свідомої дисципліни розглядались як необхідна умова ефективності навчання.

Важливим у цьому контексті є хронологічний вимір – це найбільший період в історії шкільної освіти. Протягом шістдесяти років у радянській Україні її реформування жорстко регламентувалося партійним керівництвом, здійснювалося «згори» без урахування громадсько-педагогічної думки. Освітнє законодавство, вимоги до діяльності та підготовки вчителів розробляли спеціальні комісії при ЦК КПРС, реалізовувало Міністерство освіти УРСР під контролем відділу шкіл ЦК КП України в режимі постійної звітності ЦК КПРС.

Результати роботи з першоджерелами дозволяють визнати, що поняття ‘професіограма вчителя’ або ‘професійний стандарт учителя’ у сучасному розумінні у період з 30–90-х років 20 століття не існувало. Немає і єдиного, чітко структурованого документа, який би детально описував усі аспекти професії вчителя, вимоги до змісту його діяльності та перелік компетентностей (знань, умінь, навичок) педагога. Вимоги до вчителя розсіювалися у різних нормативних актах, методичних рекомендаціях, навчальних програмах.

Відомо, що зміни до знань та вмінь, змісту підготовки вчителів були пов’язані із реформами 1958, 1984 та 90-х років 20 століття. Розглянемо окремі з них.

Реформа освіти (як спроба радянського уряду замінити школу знання на модернізовану школу праці) 1958–1964 років розширила напрями діяльності педагогічних працівників та вимоги до їхніх знань, умінь та навичок. У результаті реформи, що здійснювалася послідовно (проголошення, розробка й реалізація) у контексті десталінізації, певної демократизації суспільства, науково-технічної революції та перебудови економічної сфери, відбулися зміни в освіті, зокрема в загальній середній. Закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» (17 квітня 1959 р.) визначив провідні освітні принципи: зв’язок школи з життям (підготовка учнів до суспільно корисної, продуктивної праці), політехнічний (поєднання вивчення основ наук, політехнічного навчання й трудового виховання), професіоналізації (підготовка учнів із виробничих спеціальностей у поєднанні з виробничим навчанням), ідеологічний (комуністичний) [11; 12; 26].

Важливо акцентувати на тому, що реформа освіти 1958 року в СРСР мала значний вплив на професійні вимоги до вчителів. Учитель мав не лише передавати академічні знання, а й формувати в учнів навички, необхідні для роботи в народному господарстві. Це вимагало від педагогів знань у галузях виробництва, техніки та сільського господарства, вміння використовувати активні методи навчання, такі як виробничі екскурсії, практичні заняття та співпраця з підприємствами. У зв’язку з посиленням ролі комуністичного виховання вчитель мав добре орієнтуватися в марксистсько-ленінській теорії та активно впроваджувати її в навчальний процес. Реформа сприяла впровадженню нових підручників, навчально-методичних комплексів і технічних засобів навчання, що вимагало від учителів відповідної технічної грамотності [20; 21; 23].

Відтак варто згадати, що 80-ті роки 20 століття характеризувались проголошенням демократичних засад в управлінні освітою на всіх рівнях, розробкою концептуально-методологічного підґрунтя перебудови школи на основі системно-діяльнісного підходу.

Постанова ЦК КПРС та Верховної Ради СРСР «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи» (1984 р.) й наступні документи партії та уряду з цієї проблеми визначили нові підходи до навчання і виховання школярів та окреслили нові завдання вчителів. Постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про дальше удосконалення загальної середньої освіти молоді та покращення умов роботи загальноосвітньої школи» (1984 р.) визнано за необхідне покращення психолого-педагогічного вивчення учнів протягом всього періоду навчання, виявлення їх інтересів та обдаровань, а також своєчасне виявлення причин відставання у навчанні та недоліків у поведінці окремих дітей, вибір найбільш ефективних шляхів усунення цих явищ [24; 25]. Важливість документу полягало у визнанні необхідності психолого-педагогічної підтримки дитини у її розвитку та посиленні уваги до психолого-педагогічної підготовки вчителів.

Окрім того, у Постанові ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про подальше удосконалення загальної середньої освіти молоді та покращення умов роботи загальноосвітньої школи» (1984 р.) підкреслювалась необхідність розширення можливостей учителів щодо вибору оптимальних форм та методів навчання й виховання, активного впровадження в практику досягнень педагогіки та психології. Адміністрації навчальних закладів необхідно було активізувати ініціативу та творчі пошуки вчителів, глибше вивчати передовий педагогічний досвід, підвищувати роль класного керівника, створити йому необхідні умови для виховної роботи з дітьми [24, с. 34–43]. Проте відповідно до вказаних документів, зміни передбачались на технологічному й комунікативному рівнях при стабільному змісті освіти.

Варто згадати думку О. Савченко, що реформа докорінно не міняла методології, мети, змісту освіти, йшлося лише про їх удосконалення з ідеологічних міркувань, продиктованих партійними документами. Особливу увагу, вказує автор, у цей період було приділено насиченню змісту освіти матеріалом, який сприяв комуністичному вихованню молоді, реалізації соціально-політичної функції освіти [29, с. 9].

Якщо реформа 1958 року акцентувала увагу на розширенні спектру знань вчителя та його вміння організовувати практичну діяльність учнів, то реформа 1984 року висунула на перший план розвиток педагогічної майстерності, здатність до індивідуального підходу до кожного учня та створення умов для його творчого розвитку. Шкільна освіта України за радянської доби розвивалася як складова союзної шкільної освітньої системи. А Міністерство народної освіти УРСР було тільки ретранслятором союзної державної освітньої політики.

Вважаємо, що 90-ті роки 20 століття були періодом значних змін в Україні, що супроводжувалися розпадом Радянського Союзу та переходом до Незалежності. Ці зміни не могли не відбитися на освітній системі та, відповідно, на вимогах до професії вчителя. Становлення нової системи освіти вимагало реформування навчальних програм, змін у підходах до викладання та підвищення кваліфікаційних вимог до вчителів.

Із проголошенням суверенної української держави, саморозпуском КПРС, розпадом СРСР стали можливими демократичні зміни, тобто відмова від уніфікації, ідеологізації, русифікації в галузі освіти; розробка національної системи освіти, відмінної від загальносоюзної; здійснення національної шкільної реформи [1]. У цей час активно розроблялася нормативно-правова база розвитку шкільної освіти України (Концепція середньої загальноосвітньої національної школи України, 1990; Закон України “Про освіту”, 1991, Державна національна програма “Освіта” (“Україна XXI століття”),1993). Результатом інтенсивної праці Міністерства народної освіти УРСР та науково-педагогічної, учительської громадськості став Закон України “Про освіту”, де освіта проголошувалася пріоритетною сферою соціально-економічного розвитку суспільства на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між народами [10; 18].

Одним із ключових аспектів реформ було запровадження національної моделі освіти, що передбачала перехід від ідеологічної до гуманістичної освіти; децентралізацію управління освітою та надання більшої автономії навчальним закладам; перехід до багатоступеневої системи освіти (дошкільна, загальна середня, професійно-технічна, вища); упровадження нових навчальних планів, які враховували національно-культурні особливості України із впровадженням гуманітарних та громадянських дисциплін; відродження української мови як основної мови навчання; запровадження 12-річної системи середньої освіти відповідно до світових стандартів; формування інноваційної педагогіки; створення альтернативних форм навчання, зокрема приватних шкіл та гімназій; інтеграцію освітнього процесу з європейськими та світовими тенденціями.

Наразі набули актуальності, у зв’язку зі змінами в освітній системі, вимоги до професійних компетенцій вчителів. У 90-х роках від педагогічних працівників вимагалося: оволодіння українською мовою та її активне використання в освітньому процесі; впровадження особистісно орієнтованого навчання; використання нових методик навчання, зокрема інтерактивних технологій; проєктна діяльність, групова роботи, використання інформаційних технологій; постійне підвищення кваліфікації через курси та семінари; формування національної свідомості та демократичних цінностей. Здатність організувати навчальний процес, використовувати різноманітні методи навчання, створювати сприятливе навчальне середовище. Розуміння психологічних особливостей учнів, здатність до ефективної комунікації, надання психологічної підтримки. Вміння використовувати інформаційні технології в навчальному процесі, шукати та аналізувати інформацію [13; 30; 31].

Освітні реформи 90-х років 20 століття в Україні стали важливим етапом становлення національної системи освіти. Попри труднощі, було закладено основи демократичного та національно орієнтованого навчання. Вчителі відігравали ключову роль у цьому процесі, адже саме від їхніх професійних навичок та адаптаційних здібностей залежало успішне впровадження нових освітніх стандартів. Подальші реформи в освіті базувалися на здобутках цього періоду, що підтверджує його значущість у сучасному українському освітньому просторі. Сучасна реформа освіти початку 21 століття (НУШ) є логічним продовженням попередніх змін в освіті, але має свої особливості. Насамперед, це зміщення акценту з передачі готових знань на формування в учнів ключових компетентностей та наскрізних умінь, нові підходів до оцінювання, організації навчального процесу та створення розвивального, безпечного та інклюзивного освітнього середовища. Сучасний учитель – це не просто передавач знань, а фахівець, який створює умови для всебічного розвитку особистості учня, його готовності до життя в динамічному світі, фасилітатор, який допомагає учням розвивати свої здібності, критичне мислення та навички співпраці. Вчителі мають стимулювати учнів до самостійного мислення, аналізу інформації та формулювання власної думки, креативності, вміння працювати в команді. Крім предметних знань, вчитель має володіти педагогічними, психологічними та цифровими компетенціями. Освітній процес стає більш інтегрованим, що вимагає від вчителів вміння встановлювати міжпредметні зв’язки. Для успішної роботи вчителю необхідно постійно вдосконалюватися, освоювати нові технології та методики. Вчителі мають враховувати різноманітність потреб учнів та створювати умови для успішного навчання кожного.

Ми здійснили спробу узагальнити у таблиці та порівняти вплив реформ на вимоги до знань і вмінь педагогічних працівників у різні історичні періоди.

Таблиця 1. Динаміка вимог до діяльності та компетентності вчителів 

Характеристика	Реформа 1958 року	Реформа 1984 року	Реформи 90-х і далі	НУШ (з 2017)
Основний фокус	Політехнічна освіта, практичні навички	Розвиток особистості, творчі здібності	Особистісно орієнтоване навчання, ІКТ	Компетентнісний підхід, розвиток критичного мислення, співпраці, креативності
Ключові зміни у вимогах до вчителів	Посилення ролі практичної підготовки, інтеграція знань	Акцент на індивідуальний підхід, використання інтерактивних методів	Впровадження ІКТ, створення розвивального середовища	Формування ключових компетентностей, оцінювання досягнень, співпраця з батьками
Нові завдання для вчителів	Організація виробничої практики, проведення лабораторних робіт	Створення проєктів, стимулювання творчості, використання дискусій	Розробка індивідуальних навчальних програм, використання ІКТ для навчання	Створення освітніх траєкторій, організація групової роботи, розвиток критичного мислення
Навички вчителя	Організація практичної діяльності, проведення лабораторних робіт	Створення навчальних ситуацій, стимулювання творчості, використання інтерактивних методів	Створення індивідуальних траєкторій навчання, використання ІКТ, організація проєктної діяльності	Створення освітнього середовища, використання інтерактивних методів, організація групової роботи, оцінювання компетентностей
Роль учителя	Передавач знань, організатор практичної діяльності	Передавач знань, організатор практичної діяльності	Коуч, ментор, фасилітатор, ресурсна особа	Фасилітатор, коуч, ментор, дослідник, співтворець освітнього процесу
Документ Професійний Стандарт вчителя	Немає	Немає	Немає	Затверджено Професійний стандарт вчителя

 

Висновок. У межах дослідження здійснено аналіз вимог професійної діяльності вчителя до знань і вмінь учителя протягом останніх 100 років. Перші спроби створення єдиного професійного стандарту вчителя були здійснені ще у 1920-х роках, однак ці ініціативи були припинені з політичних причин. Упродовж 1930-1990-х років єдиного нормативного документа, який би визначав професійні компетенції вчителя, не існувало. Вимоги до педагогічної діяльності формувалися переважно на основі внутрішніх положень закладів освіти та загальних державних освітніх стандартів. Лише у зв’язку із сучасною реформою освіти було затверджено Професійний стандарт вчителя на державному рівні, що стало важливим кроком у забезпеченні якості освіти та професійного зростання педагогів. Значущим аспектом сучасного стандарту є його інноваційність, яка виявляється у спрямованості на цифрову трансформацію освіти, використання інтерактивних методів навчання та формування вчителя як фасилітатора освітнього процесу.

Отже, проведений ретроспективний аналіз проблеми дозволив виявити еволюцію вимог до педагогічної діяльності, які трансформувалися відповідно до соціально-економічних, суспільно-політичних та технологічних змін. Дослідження засвідчило, що сучасний професійний стандарт спрямований не лише на регулювання кваліфікаційних характеристик учителя, а й на забезпечення його гнучкості, адаптивності та здатності до безперервного професійного розвитку. Ретроспективний аналіз професійного стандарту вчителя підтвердив його динамічний характер, що зумовлює необхідність подальших досліджень у сфері оптимізації професійних вимог, оновлення освітніх методик та розширення можливостей для професійного зростання педагогів в умовах сучасних викликів.

Список використаних джерел:

1. Адаменко О. В. Розвиток педагогічної науки в Україні (1950–2000 рр.): автореф. дис. … д. пед. наук. Луганськ, 2006. 44 с. URL: https://uacademic.info/ua/document/0506U000388 (дата звернення: 05.09. 2025).
2. Автомонова О. О. Розвиток передового педагогічного досвіду в загальноосвітніх школах України в 1980–1994 роках: автореф. дис. ... канд. пед. наук. Київ, 1995. 21 с.
3. Березівська Л. Д. Реформування загальної середньої освіти в Україні у ХХ столітті крізь призму джерелознавства: наук.-допом. бібліогр. покажч. / НАПН України, від-ня заг. педагогіки та філософії освіти, ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського. Вінниця : ТОВ «ТВОРИ», 2019. 251 с. URL: https://dnpb.gov.ua/wp-content/uploads/2019/07/Berezivska_L.D._Reforming_general_secondary_education_2019.pdf (дата звернення: 10.09.2025).
4. Березівська Л. Д. Реформування шкільної освіти в Україні у ХХ ст.: історіографія питання. Історія педагогічної думки. 2009. Вип.7. С. 15–28. URL: https://lib.iitta.gov.ua/id/eprint/706189/1/Ipa_2009_1_4.pdf (дата звернення:10.09.2025).
5. Вовк Л. П. Історія освіти дорослих в Україні: нариси. Київ : Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова, 1994. 226 с.
6. Гармсен М. Про наукове вивчання педагогічної професії. Харків : ДВУ, 1925. 48 с.
7. Гармсен М. Профессия учителя в свете новой немецкой педагогики. Шлях освіти. 1925. № 9. С.103–116.
8. Гусев С.К. Анализ педагогической профессии и подготовки педагога. Народное просвещение. 1927. № 8. С. 111–120.
9. Завадская О. А. Развитие общеобразовательной школы Украины в период строительства коммунизма (1959–1968 гг.). Киев : Изд-во Киевского университета, 1968. 266 с.
10. Про освіту: Закон України 1991 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1060-12#Text (дата звернення: 10.09.2025).
11. Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР: Закон Української РСР. Керівні матеріали про школу: довідник директора школи / упоряд. Є. С. Березняк, Г. К. Гончаренко, О. Г. Сивець. Київ: Радянська школа, 1966. С. 61–83.
12. Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР. Київ: Радянська школа, 1959. 26 с.
13. Крисюк С. В. Становлення та розвиток післядипломної освіти педагогічних кадрів в Україні (1917–1995 рр.): автореф. дис. ... д. пед. наук. Київ, 1996. 48 с. URL: https://uacademic.info/ua/document/0596U000317 дата звернення: 10.09.2025).
14. Красножон Н. Г. Загальноосвітня школа України в контексті суспільно-політичного життя (1943–1953 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук. Київ, 2002. 17 с.
15. Кузнєцова Л. В. Загальноосвітня школа України в умовах національного відродження. Кінець 80-х–початок 90-х років (історико-політичний аспект): автореф. дис. ... канд. іст. наук. Київ, 1993. 25 с.
16. Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР у дев’ятій п’ятирічці /А. В. Артемова, Є. С. Березняк, В. О. Білоусова та ін. Київ : Радянська школа, 1981. 335 с.
17. Про здійснення Постанови ЦК ВКП(б) від 4.07.36 р. «Про педологічні викривлення в системі наркомпросів» від 10 липня 1936 р. № 444: наказ Наркома освіти УРСР тов. Затонського В. П. Збірник наказів народного комісаріату освіти. 1936. № 18. С. 3–8.
18. Національна доктрина розвитку України. Вісник Київської обласної державної адміністрації. 26 квітня 2002. № 8 (78). С. 4.
19. Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту. Основні документи про школу: збірник-довідник / упорядник Є. С. Березняк. Київ: Радянська школа, 1982. С. 18–31.
20. Положення про школи передового педагогічного досвіду Української РСР. Керівні матеріали про школу (довідник директора школи) / упорядники Є. С. Березняк, Г. К. Гончаренко, О. Г. Сивець. Київ: Радянська школа, 1966. С. 374–375.
21. Положення про єдину систему підвищення кваліфікації вчителів та працівників відділів народної освіти. Збірник наказів та розпоряджень Міністерства освіти Української РСР. 1958. № 1. С. 14–15.
22. Про педологічні викривлення в системі наркомпросів від 7 липня 1936 р.: Постанова ЦК ВКП(б). Збірник наказів народного комісаріату освіти. 1936. № 18. С. 3–7.
23. Постанова ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про подальше вдосконалення навчання, виховання учнів загальноосвітніх шкіл і підготовки їх до праці». Основні документи про школу: збірник-довідник /упорядник Є. С. Березняк. Київ : Радянська школа, 1982. С. 48–54.
24. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дальнейшем совершенствовании общего среднего образования молодёжи и улучшении условий работы общеобразовательной школы» от 29 апреля 1984 г. Основные документы о реформе общеобразовательной школы / сост. В. А. Белоголовский. Київ : Радянська школа, 1986. С. 34–43.
25. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О мерах дальнейшего улучшения работы средней общеобразовательной школы». Народное образование в СССР: сборник документов 1917-1973 гг. Москва : Педагогика, 1979. С. 209–211.
26. Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в країні: тези ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР. Радянська школа. 1958. № 11. С. 3–23.
27. Пугач А. В. Проблеми підготовки вчителя до професійної діяльності в українській педагогічній періодиці (20-ті–початок 30-х років ХХ ст.) [Текст]: автореф. дис. ... канд. пед. н. Київ, 2008. 20 с. URL: https://uacademic.info/ua/document/0408U001545 (дата звернення: 12.08.2025).
28. Професійний стандарт «Вчитель закладу загальної середньої освіти» [Електронний ресурс] / МОН України. URL: https://mon.gov.ua/npa/pro-zatverdzhennia-profesiinoho-standartu-vchytel-zakladu-zahalnoi-serednoi-osvity (дата звернення: 12.08.2025).
29. Савченко О. Я. Стан і завдання реформування змісту загальної шкільної освіти. Педагогіка і психологія. 1999. № 4. С. 6–11.
30. Семиченко В. А., Заслуженюк В. С. Психологічна структура педагогічної діяльності. Частина І. Київ : Поліграф. центр «Київський університет», 2001. 230 с.
31. Семиченко В. А., Заслуженюк В. С. Психологічна структура педагогічної діяльності. Частина ІІ. Київ : Поліграф. центр «Київський університет», 2001. 230 с.
32. Чаленко І. До професіограми педагога радянської масової трудової школи. Шлях освіти. 1929. № 4. С. 123–149.