Шарапа Л.  

Її мереживо натхнення

Є люди, які залишають у житті незабутній слід, мов тонкі й витончені мережки на полотні долі. Лариса Шарапа була саме такою. У грудні вона була серед слухачів курсів, де я мала честь бути куратором. Її теплі усмішки, глибокі думки та щире ставлення до життя надихали кожного, хто мав щастя спілкуватися з нею.

Третього грудня вона завершила свою випускну роботу – есе під назвою «Мереживо мого натхнення». Це текст, сповнений світла і барв її життя. У кожному слові – любов до рідних, вдячність учителям, захоплення красою навколишнього світу та незламна сила й стійкість, яка вела її крізь випробування. А вже за кілька днів, 8 грудня, її не стало. Ця звістка стала справжнім потрясінням. Ми втратили не просто колегу чи педагога, а людину, яка була натхненням для багатьох.

Есе учительки української мови і літератури Бородянського академічного ліцею, Заслуженого вчителя України Лариси Іванівни Шарапи – це її спадок, її послання, яке говорить нам про найголовніше: любов, натхнення, силу бути собою, попри всі виклики. Нехай ці слова нагадують нам про те, що справжні педагоги живуть у серцях своїх учнів і колег, залишаючи світло, яке не гасне.

(Лариса Кабан)

Мережу полотно натхнення…

Світлій пам’яті мами Марії присвячується. 

«Як я люблю оці години праці, коли усе навколо затиха», – згадуються слова улюбленої поетеси, на честь якої мене й нарекли. Але нині я не налаштована трудитися. Хай відпочинуть конспекти, зошити і семінари. Хочеться просто сісти у крісло, обгорнутися ‘бойовою’ ковдрою (із нею пройшла буремні лютий і березень 2022 року) та полинути думкою до найріднішого, до найсвітлішого.

… Тихо звучить бентежний голос Ніни Матвієнко: «Мамо, вечір догора…» Погляд натикається на невеличку подушечку, мережану твоїми невсипущими руками, і пригадуються незабутні слова:

– Мамочко, яка ж ти майстриня. А оці мережки білопінні – то справжнє диво. Звідкіля це в тебе?

– Із душі, то моє натхнення.

– Як жаль, що мені бракує твого таланту.

– Не сумуй, донечко. Ти створиш своє мереживо натхнення…

Стуляю повіки й подумки тягнуся до власних барвистих мережив. Спочатку беру білий колір – чистий, цнотливий. То натхнення мого дитинства. Два надійних крила – тато і мама. А поруч мудрі бабусі-берегині й дідусь-веселун, із лукавими хитринками в очах. Улюблена старша сестра, яка з дитинства мріяла стати вчителем, а нині вже півстоліття віддала серце наймолодшим школярикам. Далі тягнуся до жовтої й помаранчевої барв. Перша – «наймолодші» світочі в житті. То мої вчителі згорьованої сільської восьмирічки, викладачі найкращого у світі педучилища, знана професура столичного педінституту. З особливим трепетом і непідкупною любов’ю згадую двох натхненників – Миколу Юхименка, який відшукав у мені філологічну іскру, та Петра Хропка, котрий шліфував її, мов ювелір, заохочував до наукової роботи, запалював у серці незгасний вогник подальших злетів. Друга – світочі вищого ґатунку. Найкращі філологи моєї України, з якими довелося тісно співпрацювати на олімпіадах, конкурсах, учительських з’їздах. Зустрічі та спілкування з ними – то високе свято, як Любов. Їх багато, але пам’ять мережить особливо яскраві імена: Олена Горошкіна, Людмила Шитик, Оксана Тебешевська, брати Заболотні. А як ще не згадати найрідніших натхненників – колег із Бородянської другої (нині – академічного ліцею), котрій присвятила 37 років свого педагогічного життя. Мою найкращу кафедру філологів – неординарних особистостей, людей різних за віком і вподобаннями. Воістину щаслива, що доля звела мене з ними саме в рідному краї, де «навіть дим солодкий і коханий». Уплітаю червону барву – пристрасть і захоплення. Музична школа, вокальний ансамбль, волейбольна команда, перше несміле почуття, як «романтика в сонячних бантиках». А ще пригоди, подорожі, громадська робота та найбільше натхнення – книжки і діти. Без них не уявляю свого життя: то повітря, їжа, відпочинок, титанічний труд і політ на крилах мрій, надій та звершень. А яке мереживо без синього й зеленого кольорів? Синій – то бездонна блакить неба й рідні синівські очі, незлічений обшир моря і глибокий океан душі, спокій і задоволення. Зелений – насичена, яскрава палітра природи-цариці. А без них – яке ж то натхнення?

А ще чорна… Страждання, утрати, болі, тривоги, особливо в нашу жахливу пору запеклої війни. Вони теж надихають по-своєму. Ні! Не вбивають, а загартовують, змушують іти далі. Хоч скрипучо, із натугою, але прагнути до високості. А для неї в мене залишилася фіолетова барва глибокої духовності, постійного пошуку і легкокрилих мрій. Ні, не рожевих, а фіолетових, моїх, реальних. Добігає кінця стомлений будень. Затихає ніжна мелодія. Я створила своє мереживо натхнення, моя найрідніша пораднице й розраднице. Тільки в тебе воно було білим-білим із чудернацькими квітами, а в мене – кольорове, як моє життя. Люблю насиченість, не шукаю легких шляхів, говорю правду прямо в обличчя, за що часто і страждаю. Можливо, із часом, стала більш зваженою, але залишилася по-дитячому наївною. Різнобарвна, як веселка. Оце й відобразила на своєму полотні-мереживі у вересневий світлий вечір, коли б тобі виповнилося дев’яносто два.

Лариса Шарапа